Адже рік, що минув, відзначається небувалою концентрацією внутрішніх і зовнішніх загроз у країні. У внутрішньому житті головна з них - параліч усіх гілок влади, який загрожує перерости у дискредитацію самої ідеї української державности. Пригадується, як керівники країни під час відзначень Дня Незалежности полюбляють запевняти, що Незалежність України - це доконаний факт, який не має зворотної сили. Сьогодні таке твердження не виглядає таким безапеляційним. Незалежність України - під загрозою! І головне питання дня - не так подолання економічної і фінансової кризи, як збереження незалежности держави. Цього разу відповідальність за такий стан лежить передусім на Президентові України Вікторові Ющенку та Прем'єр-міністрові Юлії Тимошенко. Лише два приклади. Нещодавно глава секретаріату Президента України Віктор Балога заявив, що В. Ющенко не підпише Державний бюджет, якщо в ньому не будуть передбачені кошти на проведення позачергових парламентських виборів. Як можна долю національного бюджету, та ще й під час фінансово-економічної кризи, узалежнювати від політичних маніпуляцій, які, власне, й довели Україну до нинішнього важкого стану? Або як можна зрозуміти заяву Юлії Тимошенко про перехід в опозицію до Президента? Абсурдність таких заяв очевидна і свідчить про одне: втрату Президентом та Прем'єр-міністром почуття відповідальности за долю Української держави.
На тлі самознищення двох основних гілок влади корупційний скандал, пов'язаний із хабарництвом голови Львівського апеляційного адміністративного суду Юрія Зварича, виглядає не так сенсаційним, як закономірним явищем морального розкладу правлячої еліти. Іншими словами, метастази корупції, запущені у судову систему влади, віддзеркалюють загальну ситуацію, яка свідчить про дефолт влади загалом.
Не думаю, що це був вдалий рік для зміцнення міжнародного авторитету країни. Реально Україна не просунулася на шляху до Європи. Ще у квітні на Бухарестському саміті країн - членів НАТО - було заявлено, що у недалекому майбутньому наша країна стане членом Альянсу. Тоді про надання Україні ПДЧ - плану дій щодо членства в НАТО - говорили як про неминучість. Проте вже у грудні на засіданні Північноатлантичної ради у Брюсселі наша держава отримала - як відповідь на внутрішню нестабільність - сурогат у вигляді Річної національної програми.
Натомість у 2008 році зроблено значний крен у бік Росії, яка не відмовилася від імперських амбіцій. Інколи складається враження, що провідні політики й державні діячі наввипередки їздять до Москви, щоб засвідчити свою лояльність Кремлю, замість того щоб з гідністю і гордістю відстоювати власні національні економічні й політичні інтереси.
Найбільше "прославився" лідер опозиції Віктор Янукович, який на з'їзді прокремлівської партії "Єдина Росія" вдався до критики української влади. Якщо вчинок лідера Партії регіонів ілюструє меншовартість цього політика, то дії його однопартійця Валерія Коновалюка можна вважати національною зрадою. Адже як інакше можна трактувати діяльність депутата, котрий відверто виступив рупором російських спецслужб, діяльність яких спрямована на знищення Збройних сил України, а отже - Української держави. Загалом можна констатувати, що так звана опозиція в особі Партії регіонів, не кажучи вже про комуністів, так і не трансформувалася у державницьку, проукраїнську політичну силу.
І все ж у році, що минув, відбулися події, які матимуть доленосне значення для України. У рейтинзі подій минулого року на перше місце поставив би візит в Україну Вселенського патріарха Варфоломія І. Переконаний, що ця подія у недалекому майбутньому матиме велике значення для завершення процесу консолідації традиційних українських християнських церков, а отже - зміцнення духовного і морального фундаменту української нації і держави. На жаль, на тлі політичних, економічних і соціальних негараздів ми мало уваги приділяємо духовному життю українського народу. Але ж без сформованої духовности нації не можна збудувати сильну й заможну Україну.
На друге місце, на мою думку, претендують події, пов'язані із відзначенням в Україні і світі 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 років. Незважаючи на жорстку критику Президента України Віктора Ющенка за надання ним начебто надто великої уваги цій події, вона матиме велике значення для формування історичної свідомості українців. А це те, чого нам бракує. Це те, без чого українська нація не може відбутися як нація державна.
Сьогодні у пошуках виходу із політичної та економічної кризи розглядаються різні варіанти. Дехто вважає, що треба якнайшвидше провести дочасні президентські й парламентські вибори: це, начебто, дасть можливість розрядити напруження у верхніх ешелонах влади. Інші переконані, що потрібно невідкладно розпочати формування нової політичної сили - як альтернативи "помаранчевим" та "біло-синім". Так, уже з'явилися нові лідерські проекти на зразок "Фронт змін" під керівництвом екс-спікера Арсенія Яценюка та "Громадянська позиція" на чолі із екс-міністром оборони Анатолієм Гриценком. Є й такі, котрі вважають, що панацеєю від усіх бід стане змінена Конституція, яка чітко розмежує повноваження різних гілок влади.
Однак дедалі більше аналітиків схиляються до думки, що незабаром головним чинником суспільних змін виступатиме не президент, прем'єр-міністр, Верховна Рада чи якась партія - на політичну арену може вийти Український Народ. Відтак уже почалися різноманітні акції, спрямовані на дискредитацію масового народного руху за реальні зміни в Українській державі: маються на увазі різноманітні заходи офіційних профспілок та піар-проекти на зразок провокації "Дістали".
Тим часом Україна входить у новий рік в очікуванні справжніх народних виступів, які, з одного боку, можуть розчистити дорогу для нової еліти, котра, нарешті, наведе порядок у країні; а з другого - посилять анархію як чинник демонтажу державности. У цій ситуації зрозуміло одне: зміни будуть обов'язково!
