Головна » 2009 » Січень » 3 » Руська (давньоукраїнська) мова у державно-адміністративній сфері
Руська (давньоукраїнська) мова у державно-адміністративній сфері
03:53
Люблінська унія 1569 року відкрила шлях до утвердження виняткового становища польської шляхти серед инших суспільних верств. Це призвело до небаченого досі в Україні явища: посилення національного та релігійного шовінізму. За княжої і литовської доби натомість існувала відносна толерація, яку добре передавало гасло: "сию та ону віру Бог дав". Від Люблінської унії шириться мовний і релігійний антагонізм, здебільшого внаслідок нетерпимости поляків. Однак найтрагічніше цей процес розгорнувся у свідомості і підсвідомості українців. У їхні душу, серце і розум твердо входять поняття "вищости" та "нижчости": вищости польської культури, польської мови, католицької віри - нижчости української народности, мови, православної віри. Молодше покоління українського панства, заполонене і спокушене перспективами польської шляхти, нестримно прагне до польського шляхетського побуту із польською мовою. Внаслідок великої кількости мішаних подруж і під тиском суспільного оточення колишнє руське панство переходить у католицизм. Цьому активно сприяє і полонізація освіти. В українських середніх школах запроваджено єзуїтську систему виховання з навчанням латинською та польською мовами. Так, замість рідної мови єзуїти пропонували католицтво і латину для пізнання істини, польську для підвищення свого соціяльного статусу, збагачення і кар'єри. У такий спосіб від українського народу відділено його провідну верству, а відтак вигадано назву "хлопи" і похідні від неї "хлопська мова, хлопська віра". Тому, як погордливо сміялися з українців поляки, у православній вірі, а отже, мові і культурі залишилися лише "попі та хлопі", тобто сам простий народ, який згодом у національно-визвольному вирі XVII ст. визначить долю і України, і Польщі.
Українська еліта, хоч якою була фатальна політика Польщі з її блиском і спокусливістю культури та грошовитістю, соціяльним статусом, значною мірою намагалася протистояти тискові, демонструючи, як зауважив Є. Маланюк, "старокиївські поклади духа". Про це свідчить, зокрема, меморіял нашого духовенства 1621 року про козаків: "Се ж бо те плем'я славного народу руського з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство морем Чорним і суходолом. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилях морем і сушею плавало та Царгород здобувало. Се ж вони за Володимира Святого, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик…" (Є. Маланюк). Цей текст віддзеркалює мислення інтелектуальної еліти. У систему цього мислення закономірно вписується мовна проблематика: мовне питання стає стрижневим "у створенні правового режиму для жителів українських воєводств Речі Посполитої" (У. Добосевич). На Люблінському сеймі українська шляхта оприлюднила свої вимоги: збереження станових привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві і свободи віросповідання. Так сформульовано основні засади убезпечення Руси від втрати власної ідентичности.
Українська верхівка добре усвідомлювала польські мовні наміри, тому відразу ж зробила спробу забезпечити розвиток руської мови в акті Люблінської унії 5 червня 1569 року: "На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як назви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів гродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким иншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи" (І. Огієнко). Цей акт підписав король Сигізмунд Август. Однак Польща традиційно порушувала ухвалені закони, повсякчас наражаючись на спротив української верхівки, і зокрема, у 1569, 1571, 1576, 1577 рр. 1576 р. король Речі Посполитої Стефан Баторій звернувся до брацлавської шляхти з листом польською мовою, але шляхта відмовилася виконати його розпорядження, натомість попросила: "Найясн?йшій милостивый королю, то ся намъ даетъ надъ право и вольности наши, ижь листы съ канцелерый вашой королевской милости до насъ писмомъ польскимъ выдаваютъ. За што и впродъ вашой королевской милости нашого милостивого пана покорными нашими прозбами просимо, абы ваша королевская милость при привилею и свободахъ нашихъ насъ заховати, и до насъ листы съ канцелереи вашой королевской милости рускимъ писмом выдавати росказати рачилъ" (Акты, относящиеся к истории Западной Руси).
У відповідь польський уряд дав гарантії щодо використання української мови: привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр., але вони рідко втілювалися у життя. Наприклад, із 17 книг муніципальних і судових документів, написаних між 1582 і 1776 рр., 130 - польською мовою, 25 - змішаною польською і латинською, 13 - змішаною українською і польською, 3 - українською, 1 - латинською.
Українські посли 1590 р. на Варшавському сеймі провели постанову "Поправа прав Воєводств Волинського, Брацлавського й Київського: "Щоб статути для тих воєводств, за їхнім правом, писалися руським язиком і письмом, не мішаючи слів латинських" (В. Кубайчук).
Загальну атмосферу відстоювання національних прав і потреб відображено у "Заповіті" шляхтича, каштеляна брацлавського і городничого володимирського В. Загоровського. У липні 1577 р., потрапивши до татарського полону у Криму, він передав своїй рідні "Заповіт", що ходив по руках волинської шляхти. Цей "Заповіт", як зауважив В. Шевчук, - "вислів суспільного думання українського шляхтича кінця XVI ст."
Попри колективні і поодинокі національні спалахи спротиву, основний закон країни - Литовський Статут, - ухвалений після Люблінської унії 1588 року, вже 1614 р., а потім 1619, 1648, 1693, 1744, 1786 і 1819 рр. вийшов польською мовою. Дорога до цієї постанови була довга, складна і показова у сенсі суспільно-креативної ролі руської мови. Якщо поляки під немалим тиском литовців і русинів заледве погоджувалися на сприйняття, так би мовити, "букви закону" (себто змісту положень) цього Статуту, то дух його у формі мови, здається, виїдав їм очі. Вже на Люблінському сеймі 1569 р. створено комісію для узгодження Статуту ВКЛ 1566 р. з чинним польським правом, і польський король Жиґмонт III Ваза 28.01.1588 р. затвердив його власним привілеєм. Відповідно до цього привілею Статут мав вийти руською і польською мовами. Абсолютне право на друкування цих видань отримав підканцлер ВКЛ Л. Сапега. Він вирішив видати Статут саме руською мовою, мовою рукописного оригіналу.
Відтак руською мовою цей Статут видавали ще двічі - 1594 і 1600 рр., і долучилася до цього саме литовська громадськість, що всіма силами як юридичний суб'єкт конфедеративного об'єднання Речі Посполитої намагалася зберегти чинність цього юридичного документа - гаранта її державної самостійности. Основне державно-правове значення Статуту 1588 р. полягало в тому, що він унормував збереження ВКЛ як самостійної держави всупереч актові Люблінської унії.
Однак після того, як сейм 1594 р. не погодився з виправленнями до Статуту, польський уряд ухвалює рішення про заборону видання Статуту руською мовою і наказує терміново перекласти його польською. Польські вчені обґрунтовували необхідність цього перекладу тим, що руська мова мало застосовується у суспільстві і "зникла швидко і відразу", поступившись поширеній польській… Цікаво й те, що у польському перекладі пропущено устав Статуту 1588 р. (чого не було в попередніх Статутах) про обов'язковість для суддів і урядовців знання руської мови.
Третє польське видання вийшло 1648 р. із зумисним викривленням змісту титульного аркуша. Аби послабити чи подолати опір литовської та української шляхти внесенню змін до Статуту і зміні мови, на титульному аркуші цього видання зумисно зазначили, що Статут 1588 р. начебто надруковано польською мовою в Кракові, себто одночасно, а можливо, і раніше від руського віденського видання. Отже, є два оригінали - польський і руський. Відтак єзуїтське видання Статуту 1693 р. остаточно закріпило думку, що Статут спершу був надрукований польською мовою, а вже потім перекладений руською. Лише спеціяльно створена комісія наприкінці XVIII ст. встановила, що оригіналом тексту Статуту є видання 1588 р. руською мовою. Характерно, що на українських землях головно використовували копії Статуту руською мовою 1588 р. - суспільство міцно трималося саме за руськомовний Статут, вважаючи його своїм, національним пам'ятником права.
Ця майже детективна історія з перекрученням, приховуванням і забуванням руського оригіналу Статуту 1588 р. і вилученням положення про обов'язок писаря вести документацію руською мовою не лише свідчить про польські шовіністичні наміри якнайшвидше витіснити руську мову з ділової сфери, але маніфестує визначальну державницьку роль руської мови. Боротьба за мову Статуту була боротьбою за право рівного у новоствореній державі Речі Посполитій, боротьбою за юридичну пам'ятку, що була наскрізь пронизана патріотизмом, "усвідомленим поняттям суверенности народу і держави", "відповідальністю уряду перед народом", "засудженням деспотизму", "правом на власність і особисту недоторканність" тощо (Статут ВКЛ 1588 р.). Саме мова допомагала зберегти дух законотворення тієї епохи, блискуче відтворюючи український демократичний правовий менталітет і українську правосвідомість. Не випадково у зверненні до всіх станів ВКЛ, що стало передмовою до Статуту, Л. Сапега цитує Цицерона: ми "є невільниками закону задля того, аби свободою користуватися могли". Однак поляки активно нищили цю свободу "невільників закону". У 1645-1646 рр. посли сейму отримали інструкції із вимогами подавати витяги із місцевих судових книг польською мовою через погане володіння руською мовою. Згідно із сеймовою постановою 1647 р. українська мова перестала бути обов'язковою для витягів із місцевих гродських і земських судів. Польська мова поступово витіснила українську з Руської (Волинської) метрики. Року 1696 Варшавський сейм ухвалив відповідну до його політичного курсу постанову про мову урядових руських канцелярій: "Писар повинен по польськи, а не по руськи писати".