Дев'яносто років тому Уряд Української Народної Республіки (Директорія) прийняв "Закон 1 січня 1919 року про Вищий Уряд Української Автокефальної Православної Церкви" В наші дні у зв'язку з недавнім відзначенням 1020-річчя Хрещення Київської Руси-України у світовому православ'ї почався новий етап давно не стихаючої борні за володіння Українською Православною Церквою. Ми начувані про так звану "естонську православну проблему" (дві малесенькі православні митрополії в цій прибалтійській державі підпорядковані: одна - Константинопольському Патріархатові, друга - Московському, і між цими митрополіями точиться борня з тяжкими наслідками), але у випадку України, яка в десятки разів більше має православних християн, ніж Естонія, боротьба за володіння нами має куди більш ожорсточений і непримиренний характер. Та все ж для України готують щось на зразок естонського сценарію під виглядом створення єдиної Помісної УПЦ. Назва справді добра і для всіх нас, вірян, бажана: нам прикро жити при "трьох православ'ях і ми хочемо двох речей: єдности й визнання"
Але як цього досягти? І чи варто для цього погоджуватися на опрацьовані за межами України, чи у світських середовищах поза межами Церкви, плани підпорядкування будь-кому, коли ми маємо повноцінну церковну православну автокефалію (незалежність) - хай поки що не визнану так званим світовим православ'ям, але вистраждану й виплекану віками самим українським віруючим людом? На це риторичне запитання, я в цьому певен, абсолютна більшість церковних людей скаже: "Ні, не варто. І не варто тому, що це недобрий план, він схожий на змову з метою нового поділу України та її Православної Церкви на зони впливу. Це буде Берестейська унія "навиворіт".
І ось у цій ситуації згадується улюблена фраза першого Патріарха Київського і всієї України блаженноспочилого Мстислава Скрипника: "Визнаймо себе самі, і тоді нас визнає світ". Це не просто гарна фраза, вона була в устах цього мудрого церковного політика й архієрея як така, що ґрунтується на світовому досвіді: він чудово знав, що православні греки, болгари, серби й інші спочатку визнали на державному рівні самостійність, помісність, автокефальність своїх Церков у своїх країнах, а тоді домагалися визнання іншими. І домоглися! Отже, вони починали з голови, а не з ніг.
Та хіба тільки інші народи? Не тільки. Ми маємо в цій проблемі і наш, український досвід, коли в незмірно тяжчих умовах початку XX ст., ніж це ми маємо сьогодні, Уряд УНР обирає не політику поклонів і визнань усім церковним угрупованням і сектам (їх тоді було, як і тепер, з подостатком), а визнання Церкви більшістю українського православного народу, Церкви державотворчої українськомовної, справді спасаючої, справді євангельської. І це було зафіксовано в документі, який має неабияке значення в українській церковній історії. Цим документом розпочався в Україні новий 1919-й рік, бо прийнятий був якраз 1 січня. Нині сповнилося рівно 90 років від дня його появи. Підписаний він був до виконання тодішнім головою Уряду УНР, Директорії Симоном Васильовичем Петлюрою - політиком, який мав духовну освіту, знав канонічне й церковне право; і незрілий, не апробований Церквою й державними юристами документ він би не підписав.
Наводжу текст "Закону 1 січня 1919 року про Вищий Уряд Української Автокефальної Православної Церкви", за монографією професора Олександра Лотоцького "Українські джерела церковного права".
"1. Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада в Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого, коли мають церковно-державне значення або вимагають видатку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду і затвердженню законодавчих державних органів.
2. Для керування справами Української Автокефальної Православної Церкви утворюється Український Церковний Синод в складі 2 єпископів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона і 3 мирян та 1 священика од Військового Відомства. До скликання Собору, який обирає членів Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом.
3. Відомству Синоду належать церковні справи: а) релігійні, б) адміністраційні, в) господарські, г) освітні, д) контрольні, з) ревізійні. Додатковим декретом Директорії надані Синодові ще й функції судові.
4. В засіданнях Українського Синоду має присутність призначений для того Міністром представник Республіканського Уряду, який іменується Державним Представником і на обов'язках якого лежать: подавати інформації, роз'ясняти закони, стежити за виконанням законів та постанов Синоду, які не порушують інтересів Республіки. Державний Представник має право опротестування перед Радою Міністрів.
5. Центральна влада Української Автокефальної Православної Церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з Державної Скарбниці одповідно штатам, установленим для цього додатково.
6. Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть.
7. Український Церковний Синод для керування своєю діяльністю, а також для скликання церковного Собору, виробляє накази, які вступають в силу по затвердженні їх Українським Республіканським Урядом".
Усі сім пунктів цього Закону промовляють про те, що влада УНР визнала УАПЦ Помісною Церквою в державі. Що значить Помісною? Незалежною ні від московського, ні від якого іншого духовного центру світу Церквою. Православною Церквою українського народу. Самостійною, самоуправною, бо саме цими словами перекладається грецьке слово "автокефальна". Шостий пункт Закону мав доленосне значення. На Церкву нападала і внутрішня ворожа сила (церковна і світська), й особливо закордонна: точно така ситуація, як сьогодні бачимо з УГЦ КП! Повигадувано вражою силою образливі дискредитуючі слова, але, як мовиться, українцям ця гавканина в одне вухо входила, а в друге виходила. Церква швидко зростала кількісно і якісно, далеко випереджаючи Церкву московську, різних обновленців, старообрядців (ці останні масами сунули в Україну з Московії, бо там їх сікли, били, переслідували, а в УНР їх приймали як гостей - віруйте у що хочете, але в наші церковні справи не втручайтеся), молоканів, протестантів, сектантів. У жовтні 1921 року УАПЦ на Всеукраїнському Соборі сформувала єпископат за Олександрійською церковною традицією (ця усталена в Ранній Церкві Христовій традиція соборно обирати єпископів є предметом суперечок у православ'ї аж до сьогодні), і хоч це вже було при не-українському, не-демократичному уряді, а при уряді тоталітарному, комуно-більшовицькому, - тирани й насильники не посміли перечити й репресувати УАПЦ упродовж цілого десятиліття. Лише з початком масового терору комуністів на рубежі 20-х та 30-х років потужна і зміцніла на той час УАПЦ була заборонена і знищена.
Якби в Україні був уряд хоча б з елементарними ознаками демократії, то, безперечно, УАПЦ була б невдовзі визнана світовим православ'ям як одна з найбільших Православних Церков світу. Але диявол руками більшовиків-україноненависників і антихристів зробив свою чорну справу, хоч і ненадовго. УАПЦ жила в діаспорі, а в кінці XX ст. відродилася в Україні й нині іменується як УПЦ КП з її майже 13 мільйонною паствою.
В історії є багато повторень та аналогічних ситуацій. Сьогодні УПЦ Київського Патріархату та крихітній УАПЦ (ця остання сформована як "Нова УАПЦ" 1993 року, щоб підважувати й перешкоджати потужній тоді і тепер Церкві Київського Патріархату) пропонують зректися патріаршого управління і статусу, "влитися" в Константинопольський патріархат, тобто повернутися до становища Київської Руси XIІІ століття або Гетьманської України перед 1686 роком. Це можна було б зрозуміти як дитячу гру в історію в початкових класах для школярів. Але не як серйозну й виважену пропозицію, що відповідає канонічним установам і традиціям православ'я. Це знає кожний семінарист. Жодна Православна Церква світу ніколи й ніде добровільно не відмовлялася від набутого тяжкою працею і потом патріаршого управління (з переходом на підлеглу обласну митрополію) заради обіцянки… бути визнаною. І чи приймуть це віртуальне визнання усі Церкви? Наприклад, та ж московська та її сателіти? Це питання для роздумів.
Отже, ці ігрища, що вельми скидаються на змову, неприйнятні з будь-якого погляду. УПЦ КП повністю готова для братерської співпраці і молитовного єднання з усім православним світом. Вона повністю готова для визнання, але не зреченням свого статусу і своїх вражаючих досягнень, а в сущому, як мовиться, сані.
Урок Закону УНР від 1 січня 1919 року дає нам напрям, як треба працювати. Звичайно, не все в цьому Законі підходить для нинішніх церковних реалій. Там наголошувалося на взаємозалежності структур Церкви й Уряду. У наш час Церква відокремлена від держави. Але найціннішим для нас і нашого часу в цьому Законі, якому виповнилося 90 років, є чітка позиція держави щодо Церкви як єдиної Помісної і визнаної в такому її статусі. Якщо ми придивимось до законодавства багатьох держав християнізованого світу - держав з демократичним устроєм, - ми побачимо, що саме так вони зробили, як Уряд Грушевського, Винниченка, Петлюри 90 років тому: самі визнали свою Церкву, а тоді домагалися її визнання зовнішнім світом. І цього домоглися. То в чому ж річ у нас? Може, у відсутності доброї волі?
|
